Наші славні земляки. Віртуоз кардіохірургії зі світовим іменем Анатолій Руденко з Русалівки

Статья размещена на официальном сайте Черкасской областной рады

 

Наші славні земляки. Віртуоз кардіохірургії зі світовим іменем Анатолій Руденко з Русалівки

 
 
 

Для переважної більшості з нас світове ім’я – це те, що залишає по собі видатна особистість, відійшовши за межу. І звучать ці імена здебільшого іноземною мовою. В українській дійсності таких людей не багато, особливо серед сущих! А от Микола Амосов з його серцем на долоні став відомим не тільки в Україні в далекі шістдесяті роки теж минулого століття. А сьогодні вулицю його імені в Києві знають всі, хто причетний до проблем людського серця – хто його лікує і в кого воно болить. На цій же вулиці під номером шостим – всесвітньо відомий інститут серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова. 

Не згинули ідеї великого вченого, його напрацювання продовжують нині учені, які вже теж стали славетними. І серед них наш земляк з Русалівки Маньківського району Анатолій Вікторович Руденко. Йому належить своє слово в кардіохірургії – цілий напрямок хірургічного втручання на працюючому серці, що зробило ці операції майже безпечними. Послухаймо свого великого земляка.

– Анатолію Вікторовичу, кожний, хто народився, ходить по мінному полю?

– Ні, не кожен. Але є хвороби, що передаються по спадковості. Якщо в родині були хворі на інфаркти, то є ймовірність, що і в наступних поколіннях ця хвороба проявить себе. 

– Виходить, чи не пив, чи не палив, а уникнути неминучого не можна?

– Трохи не так. Ті, що палять, пришвидшують ці захворювання. Люди мають знати фактори, що наближають хворобу, і ті, що її сповільнюють. Спадковість – не фатум. Справа у тому, у якому віці вона спрацює – у тридцять чи вісімдесят років. 

– На вашу думку, яким може бути вік людини в нормальних умовах життя?

– Якщо у вас ідеальне здоров’я, спадковість теж добра, ви ведете здоровий спосіб життя, систематично проводите профілактику організму, то можна досягти і ста двадцяти років. Все решта скорочує вік людини. А це тяжкі хвороби, негативна спадковість, паління, алкоголізм, перевтома організму. Саме вони спалюють запаси організму. Довше живуть спокійні люди. 

– Чим вирізняється Національний інститут серцево-судинної хірургії імені М.М. Амосова з-поміж споріднених закладів у лікуванні ішемічних хвороб?

– В інституті Амосова уже в 60-ті роки почали ставити діагноз за допомогою коронограм. Тут було проведено перші операції на серці, вперше в Україні застосовано шунтування. Все тут було вперше. Зараз тут щорічно здійснюється близько п’яти тисяч операцій, а консультації через поліклініку отримують майже тридцять тисяч громадян з усієї України. 

– Коли ви вперше зустрілися з Миколою Михайловичем Амосовим?

– Це був 1978 рік. З Черкас, де я розпочинав трудову стезю у якості лікаря, мені з дипломом Київського медичного інституту, з причини закриття закладу, довелося шукати себе у тому ж Києві. Чи то доля, чи то випадок привели мене у кардіологічний інститут до відомого вже тоді новатора-хірурга, організатора новітньої медицини в Україні. Він зустрів мене досить суворо словами: "Всі тікають звідси, а ти прийшов. Робота у нас надзвичайно важка". 

З Миколою Михайловичем ми працювали разом двадцять років. Це була справді велика людина, талановита в усьому, сильний організатор, вимогливий до людей і до себе, він не терпів пустослів’я. В Україні, напевне, був єдиним директором інституту, який не перебував в членах КПРС і не ходив на партійні збори. Людей він бачив наскрізь. І тих, хто сповна віддався справі, залишав біля себе. 

– А його захоплення бігом виправдане з нинішнього бачення здорового способу життя?

– Цілком. Спадковість у Миколи Михайловича була не зовсім добра. Але фізична активність, дієта, в тому числі підтримка медицини – він же був оперований на серці – все це в комплексі дозволили йому прожити майже до дев’яноста років. 

– Скільки триває ваш робочий день?

– О 7.30 розпочинаю, а йду з інституту о 22.00. І хоч на операції приходжу вже на основний етап, оперувати доводиться щоденно і багато. 

– Наскільки безпечним є хірургічне втручання в роботу серця?

– Коли кардіохірургія тільки прокладала собі дорогу, тоді багато людей, на жаль, не витримували складних операцій. А зараз я можу на п’яту добу виписати прооперованого додому, і йде він своїм ходом. А на початку моєї роботи, а це 33 роки тому, хворі тільки у реанімації лежали по п’ять діб. Летальність по усьому інституту нині становить в середньому до 1,5 відсотка.

– Розкажіть, у чому новизна запропонованих вами хірургічних методів лікування ішемічної хвороби серця?

– Ішемічна хвороба серця – це недоотримання ним по коронарних артеріях крові. В артеріях, діаметр яких становить лишень 2-3 міліметри, утворюються бляшки, вони перекривають тонкий просвіт судини і крові надходить значно менше, а коли судина перекривається повністю – настає інфаркт. Хірургу потрібно забезпечити нормальний кровоток. Зараз практикуємо розширення судини під тиском до 20 атмосфер, бляшка лопає, на її місце ставлять пружинку – стент. Але не завжди це можна зробити – тоді здійснюємо шунтування, вживляємо судину з ноги чи руки людини. 

Раніше такі операції виконувались на зупиненому серці. Але запускати його знову не завжди вдавалося. До того ж штучний кровообіг має свої недоліки, які можуть призводити до ускладнень. І тоді виникла ідея – не зупиняти серце. Цю методику ми освоїли одними із перших у світі. А запозичили її ми у 2000 році у Сполучених Штатах Америки. Що це дало? Смертність в ході таких операцій зменшилася у двадцять разів. Ще у 1998-1999 роках вона була на рівні 10-ти відсотків, а в 2001 – 2, а з 2004 року – 0,5 відсотка. Порівняйте у США і нині цей показник становить 2, а у Європі в середньому 2,1 – 2,3 відсотка. У нас на працюючому серці вже здійснено більше шести тисяч операцій. Так ми постали в числі світових лідерів за цією методикою. Зараз нею оволоділи майже всі обласні центри України. 

– А в Черкасах?

– І в Черкасах, до вас щотижня в обласний кардіологічний центр їздять два моїх учні і проводять операції на працюючому серці. 

– Чому в Україні такий високий рівень захворювань на ішемію?

– Основна причина – запущеність хвороби. Люди терплять до останнього, часто відмовляються від операції. А потім приходять з ускладненнями і кажуть – робіть що хочете, бо далі терпіти несила. 

– У вас і дружина, і брат, і його дружина медики з високим авторитетом. Звідкіля це?

– У родині, особливо мама Марія Іванівна, з великою повагою ставились до медичних працівників. Мама мріяла, щоб сини обрали якраз цю професію. І як бачите – збулося. Чималу роль зіграла книга Миколи Амосова "Думи і серце", яку прочитав ще у дев’ятому класі. Культ лікаря формував і мій дід, який працював бухгалтером у районній лікарні. 

– Ви набували досвіду у багатьох медичних закладах світу, яке там ставлення до лікаря?

– Ви не зможете навіть уявити цього. Це просто не порівнювальні речі. Там слово лікаря – закон, нікому не прийде і в голову піддавати сумніву його висновок і призначення. У пацієнта до нього абсолютна довіра. Якщо призначається операція, значить вона вкрай необхідна. Я працював у Німеччині, США, Франції, Швейцарії і жодного разу не бачив запущеного хворого. Там люди не доводять себе до крайнощів. А лікар там найавторитетніший у суспільстві і відповідно забезпечений матеріально.

– Чи платять державному інституту хворі, які лікуються тут?

– Ми пам’ятаємо часи, коли було усе безкоштовне, пережили період, коли хворі доплачували, нині забезпечення досить задовільне. Але кількість хворих не зростала, коли все було безкоштовно і не зменшувалась, коли потрібно було купувати медикаменти за списком. Робити це вимушені, адже нам доводиться все закуповувати за кордоном. Клапани – всі імпортні, діагностична апаратура – імпортна, і так все решта. Свого ж немає нічого. У себе ми пробували розмістити замовлення на інструменти. Так нашим виробникам спочатку дай мільйони гривень, а зробили таке, що воно відразу розвалюється. А нам же потрібні ножиці, якими б можна було судинку, подібну людській волосині, розрізати не впоперек, а повздовж. 

– Ваше ставлення до малої батьківщини, якою її зберігає пам’ять?

– Якось їхав у відрядження і зустрів земляка з Русалівки Маньківського району. Мої колеги запитали – що воно за місцина і я відповів: "Це найкраще місце на землі". Боляче мені навідуватись до села, немає вже нікого з рідних, самотньо сумує наша хата, жити в якій уже не можна. На жаль, таких садиб у селі тепер багато. При згадці про Русалівку чомусь спадають на думку слова Дмитра Луценка про дупласту вербу, що схилилась вдовою над ставом. Моя мама, колишня вчителька, а нині пенсіонерка, мешкає у Маньківці. До столиці вона переїжджати не хоче, каже – старе дерево не пересадиш. Вдома все знайоме, сусіди, колеги, їй там краще.

– Анатолію Вікторовичу, то чи є пророки у своїй Вітчизні. 

– Не буду мудрагельстувати. Погляньте на мене. У нашій державі я помітний. Доктор медичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України, лауреат Державної премії. Що потрібно ще? Мені пропонували, і неодноразово, залишитись за кордоном, але я живу за принципом – Батьківщину, як і матір, не обирають.

– Наближається Новий рік, а ви ще й іменинник. То ж бажаємо вам несхибного скальпеля і великого серця гуманіста. 

– А я своє побажання висловлю письмово.

© 2009 - 2015 Все права защищены